Триває другий місяць повномасштабного вторгнення рашистів на територію України. Війна не оминула нікого. Кожен бере ту чи іншу участь у подіях навколо. Що відбувається, коли виникає відчуття, наче ми докладаємо замало особистісних зусиль для перемоги? Багато хто з тих, які зараз перебувають у відносно більш безпечних українських містах чи опинилися за кордоном, відчувають провину за те, що в них немає загрози життю.
От ми зараз в Тернополі. У власному помешканні. Маємо можливість працювати. Навколо доволі безпечно. І часом здається, що якщо ми раптом усміхнемося надто широко, вип’ємо філіжанку кави або прогуляємося годину в парку, то… трапиться щось жахливе. Наче нас спіймають на гарячому за те, що дозволили собі надмірну радість. Куди ж поділося усвідомлення того, що від однієї ранкової кави світ не сколихнеться й прогулянка парком не стане причиною нового вторгнення ворожих військ. Якщо помилуємося гарним блакитним небом, це не забере сил у наших захисників. Такі банальні буденні речі просто зроблять нас міцнішими, зроблять надійнішим тилом.
То як ми можемо перебувати у відносно безпечному місці та надалі жити, наче життя те саме? Як це можливо, коли кожної миті хочеться забрати частинку страждань гарячих точок на себе, щоб вони не вимушені були приймати удар за всю країну. Такі відчуття спричинені синдромом «провини вцілілого» – типовий наслідок виживання після страшних подій. Що ж це та як з ним упоратися? «Провина вцілілого» з’являється тоді, коли ми пережили або активно переживаємо травматичні події, які можуть нашкодити здоров’ю чи поставити життя під загрозу, наприклад, війну, терористичні атаки або природні катастрофи. Її можуть відчувати ті, хто вижили, випадково не потрапили в місце подій або ж переїхали до більш безпечних місць. Уцілілі не можуть зрозуміти, чому ж вижили саме ми, чи заслужили ми на це та чи могли ми зробити щось, щоб поліпшити ситуацію, врятувати людей або запобігти лихові. Маємо також таке відчуття, наче покинули когось страждати, зрадили інших, а самі живемо прекрасне життя, і за це заслуговуємо якогось покарання. Що ми погані люди, тому, що начебто втекли, і нас засуджують ті, хто залишився в більш небезпечних точках. Ще складніше від того, що вцілілі начебто мають радіти своїй безпеці й показувати, що вони щасливі порятунку, коли насправді відчувають здебільшого негативні емоції.
Як упоратися з таким нераціональним відчуттям провини? Насамперед варто зрозуміти, що не це наша провина, що в інших куточках країни відбуваються запеклі бойові дії. Давайте згадувати про справжні причини конфлікту та скеровувати негативні емоції на них, а не на себе. Дозволяймо собі сумувати, не намагаймося показувати радість від свого порятунку, якщо ми її насправді не відчуваємо. Якщо боїмося, що засмутимо своєю поведінкою інших, можемо пояснити, що з нами відбувається й чому відчуваємо такі емоції. Нас, ймовірно, зрозуміють і ми не будемо вимушені постійно витрачати енергію на те, щоб щось вдавати. Дуже допомагає розмовляти з людьми, які відчувають такі ж емоції. Варто знайти спільноту, яка також виїхала за кордон або також перебуває у відносно безпечних місцях. Це допоможе зрозуміти, що людей, які борються зі складними емоціями, насправді багато, дозволить розпізнати краще власні емоції, а також дізнатися, як інші з ними можуть впоратися. Ефективно працювати над своїм психоемоційним станом і наповнювати себе силами та натхненням дозволяє заняття улюбленою справою, прослуховування музики та заняття спортом. А ще кожен з нас може активно допомагати українським військовим і внутрішньо переміщеним особам у тилу – як бонус, кожен з нас отримає відчуття, що наш порятунок не був даремним і ми можемо бути корисними.
Чи можна радіти, коли іншим погано? Є дуже влучний вислів геніального психіатра, психолога Віктора Франкла, який пройшов через концтабори, втратив рідних у Другій світовій війні, став свідком нелюдської жорстокості нацистів: «Страждання без необхідності – це не героїзм, а мазохізм». Якщо змушуватимемо себе страждати, людям, які переживають скрутну ситуацію, легше не стане. Відмовляючись від приємних речей, ми не допомагаємо виграти війну, ми програємо її, штучно запроторивши себе в полон власної в’язниці. Ментальної в’язниці. Щоб допомогти країні та її мешканцям – варто допомогти спочатку собі. Пам’ятаєте алгоритм одягання кисневих масок під час авіакатастрофи, про який щоразу нагадують авіаперевізники: «Спершу допоможіть собі, а потім дитині»? Будучи пригніченими, переповненими почуття провини, в депресії, ми не те, що не зможемо допомогти іншим. Іншим доведеться допомагати нам. Страждати й відмовлятися від життя на підтримку тих, хто зараз перебуває в катастрофічних ситуаціях, – це бомба сповільненої дії. Під загрозою не лише наша власна психіка, а й економіка всієї держави. Сходити в кав’ярню чи зробити манікюр – це не бенкет під час чуми, це обіг коштів, без яких життя в країні зупиняється, а разом з ним і люди, які працюють у тій же кав’ярні чи манікюрному салоні та мають заощадження лише на місяць.
Що робити в тилу? Живіть! Не помирайте заради людей, які зараз у підвалах чи на окупованих територіях, а продовжуйте жити заради цих людей. Живіть. Живіть на зло всім окупантам і не дайте себе зламати. Бо чи не цього вони очікують – нашого страху та безпорадності? У будь-якій ситуації у нас залишається наша остання свобода – як реагувати на обставини, що нас оточують. Ми можемо сидіти й ненавидіти весь світ, а можемо пишатися українцями. Чим не привід для радості? Пишатися нашими захисниками, лікарями, волонтерами, єдністю нашого народу, яку ніколи раніше й уявити не могли. Пишатися тією Україною, якою вона є зараз – мужньою, самобутньою та незламною. Ми можемо обрати сміятися. Гумор – прекрасний безрецептурний антидепресант. Користуйтеся ним, якщо можете. Сміятися з мемів чи кумедних відео – цілком легально. Нам потрібно виграти цю війну. Нині кожен з нас перебуває на своєму фронті, кожен з нас – воїн, лікар, волонтер, рятувальник, платник податків. Найгірше же, що може бути, – боєць, який впав духом. Тому давайте піклуватися про власне ментальне здоров’я, наповнювати себе ресурсами для боротьби та щиро радіти кожному тихому й спокійному моменту. Зараз усі ми на передовій і тут добре психологічне самопочуття неабияк потрібне, аби наблизити нашу перемогу.
Тетяна ІВАНІЦЬКА,
лікарка-психіатриня, асистентка кафедри
психіатрії, наркології та медичної психології ТНМУ